Меланхолія диктатора русні
Останнім часом, спостерігаючи за путіним, навіть при наявності шістьох його клонів (так міркують експерти), — виглядають усі вони, якщо толерантно — «не дуже».
Згадую ранок 24 лютого. Я навіть не здогадалася, що десь там, в телевізорі, сидить самовпевнений диктатор руснявих і розказує як буде очищати суверенну, незалежну вже тридцять років поспіль! З безвізом! І, як показує тепер реальність, годівницю 30 відсотків усього світового ринку зернових!
Ні, це я побачила значно пізніше. Першими були вибухи і демілітаризація військових об’єктів. До останнього сподівалася, що зупиниться та не судилося. Диктатор руснявих, викупаний в крові чеченців, молдаван, грузинів, сирійців, югославів, кровожерливий сирійний вбивця. Мав серйозні наміри очищати мою Україну!
Там, в ті такі вже далекі 24-ті лютневі дні, путін виглядав впевнено, рішуче. Спокушував злом, садистично вистукуючи по столу, проговорюючи звуки, як на занятті у логопеда, і цикаючись до якогось уявного суперника, який от-от помре від страху. Лідер трущоб, герой з підворітні, розповідав 40 мільйонам українців свої амбітні плани на них, лякаючи стуканням маленькими, товстенькими від надмірної вологи в організмі, пальчиками по столу, зациклюючись на звуках власного голосу.
Згодом були страшні події. Геноцид. Знищення цивільної інфраструктури, українських сіл та міст до фундаменту!?
І погрозлива публікація на якомусь там .ru, в 4-му квітні, як саме будуть знищувати украінців. Прочитавши цю публікацію, я зрозуміла, що це із запізненням та все ж таки вкрай не успішна спроба створити ідеологію знищення українців. Бо все це стало для мене жорстким сафарі на українців.
Чому сафарі? Бо тепер, на 136 день війни я глибоко переконана, ми маємо справу з втратившим насолоду диктатором, всі прояви якого відповідають невиліковному психічному розладу — меланхолія. А ми всі люди знаємо, як то страшно мати все і ні від чого не отримувати задоволення.
Вже навіть кров, багато крові, стогону і смертей українців не приносить задоволення меланхоліку, диктатору руснявих.
На підтвердження цьому знаходимо фігуру нашого диктатора в травні. Знову сидить за столом. Тільки тепер в профіль, ховає ноги в стіл, тримається за нього упродовж 11 хвилин ефіру і намагається погрожувати та на жаль, це звучить трагікомічно. Бо міміка меланхолії і бідність жестикуляції вказують на одне — біда у нього велика та й годі. Після таких втрат і таких містично повільних просувань по лінії фронту, де швидкість армії визначається кількістю вбитих русявих. Дозволяє чітко висловитися, що геноцид розвернуло і в протилежний бік, бік росіян. Цей геноцид ще більш спотворений! Бо мати руснявого мріє про грошову компенсацію за його смерть. Вдумайтеся, смерть власного сина. Тепер, коли він використовує відкриту лексику об’юзера, який від власної меланхолійної спустошеності, каже народу, який пережив окупацію і 24 день лютого не скорившись, що він ще й не починав. У відповідь виникає лише одне ствердження, боюсь, що він давно вже все закінчив, от тільки не може визначити коли і як.
Так, один із них вже здався, кажуть шість записок посмертних написав. Лікувати будуть. Та від меланхолії ліків не існує. Вона закінчується смертю.
