Нотатки психолога: підвал

В третьому класі мене «піймав» страх. Лунали страшні пристрашні звуки, нас всіх шикували і вели в підвал школи. Ввечері мама руками шила марлеву пов’язку. Для чого? Я не розуміла. Найстрашніший був протигаз. Він для мене був скелетом. Я важко його натягувала. Добре, що їх не вистачало на всіх. Тож на уроках кожен втискував туди свою голову, але в підвал школи рухалися в марлевих пов’язках. Мені було страшно спускатися сходами в той, злощасний підвал школи, і стояти там шеренгою. Це події 1982/83 років. Які, за зрозумілих обставин, зайняли своє пристойне місце в моєму теперішньому житті в 2022.

Підвал мого дому — це, швидше, погреб для зберігання фруктів, овочів та консервації. Батьки мого чоловіка, які пережили другу світову війну, і збудували собі цей будинок вже доволі в пристойному віці, навряд чи сподівалися, що їхні діти і онуки будуть сидіти в цьому погребі-підвалі. Тож, будували його компактним.

Тож коли в лютому 2022 ми не влізли в цей підвал бо було забагато людей, теорія погребу підтвердилася — українці не були готові до війни.

Світало. Вибухи жодним чином не впливали на світанок в Україні. Тож, дочекавшись ранку, чоловік пішов вивільняти погреб від його функціонального призначення і намагався організувати із нього бомбосховище. Не вийшло, бо погреб ніколи бомбосховищем не стане.

Ми всі організовано ходили до погребу, щойно мені писали з Києва про сирени. Та, мій синочок передумав там сидіти і зовсім по-дитячому намагався з нього втекти.

Один раз, він вискочив сів на свій іграшковий мотобайк і помчав. Я, намагаючись його наздогнати, почула свистячий пригнічений шум, піднявши очі я побачила, що над моїм хлопчиком летіли дві балістичні ракети. Низько, зовсім низько йшли. Єдине, що тоді заспокоїло мене — це амбівалентні відчуття і думки, що не на мій будинок падуть, легше та куди, внутрішній холод і тремор? Злякалася я, дивлячись на їх низький політ.

Тож, що я думала в погребі? Так, я думала про те, що це все скінчиться! І вагомого значення мали внутрішні здогадки, чи зможу я свого малюка втримати в цьому погребі. Тому, ми з чоловіком прийняли рішення не бігати до погреба, а бути в будинку.

Кажуть, що сидячи в підвалах, а хто в потребах, всі думали про одне і теж, про майбутнє. Тож, вижили всі в підвалах чи погребах, а хто в метро і лише деякі в спеціально підготовлених бомбосховищах, завдяки лише думкам про майбутнє. Кожен писав свій проект і кожен створював шляхи, чи в своєму розумі, чи в своїй уяві до їх досягнення. Життя покаже, хто і що надумав. Правда з тих підвалів повернулися не всі.

Хтось назавжди залишиться малим, молодим чи літнім.

Хтось ніколи не покине підвал в своїй уяві і буде приречено жити, очікуючи все нових і нових підвалів.

Хтось буде прокидатися від цього підвалу вночі, згодом менш частіше та буде все ж таки.

А хтось, справді зробить бомбосховище, покаже середній палець ордівській ракеті і буде жити.

Хтось, напише книгу, вірш, пісню.

А хтось назавжди покине свій рідний дім і стане украіномислячим і украіномрійливим, але не україномовним біженцем зі статусом емігранта.

Життя кожному знайде місце.

Важливо памятати одне, що підвальне мислення — це мислення втікання від реальності в майбутнє при якому тіло перебуває в спазмічному напруженні від слухових подразників, які спадають наче з неба. Тож, якщо не звернути увагу на це підвальне мислення, можна так ніколи і не попасти в своє реальне життя, будучи чи то внизу, чи то в мрійливому верху і ніколи не завітавши в сьогодні. Ось в цьому і є драма підвалу чи погребу.

Оркостан знає, що робити, коли програє, гнітити, кошмарити, заганяти в підвал…

Та, дурні ви оркостанські!

Хоч і провалимося ми в підвал нашої свідомості та там є сила наша неймовірна, сила, яка прирівнюється до смертельного злету, тільки щоби ви, оркостанці прокляті, були НІДЕ. Ні в минулому, ні в майбутньому. А з вашим сьогоденням досить вдало коучить наше ЗСУ.

От і підвал…знову варто там посидіти. Що ж посидимо! орки трикляті. Знову придумаємо, що з вами робити.