Нотатки психолога: як жити без тебе, як…
Пробігаючи очима повз облич, імен, призвіщ, фото стрічки фейсбуку погляд сам собою зупиняється лише там, де в очі вдивляються люди, які вже пішли.
Згадую 2014… Прибігаю на кафедру читати лекції, попадаю в розмову, про те як то страшно втратити матері дитину, бо після цього, вона доживає віку в пітьмі ночей, дня для неї вже не існує. Ці слова глибоко запали мені в душу, бо їхнім підтвердженням була загибель Небесної сотні, серед якої — ще справжнісінькі діти…
Тепер, в 2022-23 — це не сотня…
І пошук відповідей на ті сакральні питання, які постають після звістки про втрату, звістки про те, що з тобою прийде на розмову ніхто інший — сама смерть, — буде, принаймні точно, силувати поспіль декілька поколінь українців.
Тривога?! Вона з’являється з повідомленням, що хтось твій, такий рідний чи просто знайомий отримав «запрошення» на війну. Ця тривога відрізняється від усіх інших. Бо якщо тривога за інших обставин, тоді людина боіться реальності. Тривога від звістки, що війна запрошує до себе на аудієнцію — закрита, холодна, неприступна і, практично повністю, під нуль, позбавлена емоційності. Таке враження, що ця тривога є тривогою розуму, хоча розуму ніколи не тривожно. Це нонсенс. Та ця тривога спочатку закриває розум, згодом знищить почуття, довівши все до якоїсь таємної схеми, умовними позначками якої буде звістка про життя чи смерть. В цій тривозі людина неначе позасвітом, бо щоб вижити, в очікуванні, в цій страшній тривозі, можна лише єдиним способом — відмовитися від емоцій і почуттів. Жити за таких умов можна лише в глибокій вірі чи тотальній забороні на радість.
Тривога нікуди не піде — це фон, на якому розквітнуть апатія, втрата, звістка і… смерть.
Апатія. Її призначення чітко цільове — пошук відповідей на питання чому так, і чому це зі мною. Ця апатія присвячується тільки і лише тому, хто чекає. Той, хто пішов в пащуку війни не апатує. У нього завдання інші. Апатія буде нищити кожну хвилину життя, того, хто там, поза межею війни, в очікуванні. Це очікування страшне — бо знищуючи реальність життя, воно стає нестерпним.
І тут, велика халепа, якщо прожив гідне життя без дурощів, тоді апатія не зайде, не оселиться, не приживеться у внутрішньому світі. Якщо ж травмували в дитинстві, увесь час ліз туди куди не варто, за що й отримував, тоді апатія буде супроводом, малюючи страшні картини втрати і усього поганого, що тільки можна надумати.
Втрата. Страшна річ. Спочатку її як елемент розвитку народжує в нас сама психіка. Це, коли вперше відпускаємо маму, далі аніж за поріг, а згодом — дуже боїмося втратити іграшку, дім, капітал, владу. А ще згодом, цей стан перенесемо на любов, спочатку до партнера, а згодом на дітей. Внутрішньо втрата приживається як постійне напруження в очікуванні, що станеться щось невиправне. Те, що ти не зміг упередити і тепер воно ось-ось прийде до тебе, але в уяві і не більше.
Втрата змінює себе, коли реально зникає той, до кого спрямована прихильність, любов. Якщо психіка придумує втрату то тіло цю втрату має побачити і прожити. Втрата, коли твій рідний, любимий чи люблячий там, посеред межі життя і смерті — стає нетерпимою до власного життя. Параноідально вишукуються ритуали, мітки, виконання яких забере це невимовне гнітюче очікування втрати, яке невизнане саме для себе. Та, втрата себе, коли отримав звістку про смерть, стає основним сенсом життя.
Звістка — точка неповернення, пройшовши яку, вже нічого не чекаєш, це символічна смерть того, хто так чекав.
І, найболючіше — чи є життя далі, за межею втрати? Смерть — ніхто не знає, хто чи що це. В ній зупиняється один всесвіт і, ймовірно, розпочинається інший. Та, для того хто втратив — це зникнення світла зі світу. Питання чи повернеться це світло, що визначає радість життя, риторичне? Ймовірно…. Але?
Фактично — так. В залежності, хто втратив.
Дружина — чоловіка. Спочатку виживе, згодом приживеться, ймовірно зайде в щось нове. Та все життя, очі, які втратили, будуть сухими і позбавленими надії.
Дитина — маму чи батька, чи обох? Виживе, прорветься. Народить своє життя і ймовірно, образи потихеньку почнуть згасати і зникати. Головне не заважати цьому зникненню. Хай забуває дитинча, бо має право на своє життя.
Мати — сина чи доньку — ця втрата невідтворювана ні в яких замінах. Це зміна, яка потрясе внутрішній світ жінки до найглибшої точки її життя. Опустившись туди, в пекло самого себе, або виборе себе в інстинкта смерті і тоді, мов птаха — полетить жити для інших. Чи, навпаки, назавжди залишиться в цьому пеклі навіть, непросячи ні в кого, щоби допомогли з нього вийти. Там, в цій глибині, в темноті, вона буде чекати свою дитину, доки інший світ не прийме її.
І останнє питання, чи можемо ми це здолати? Так.
Самотужки? Ні, у нескореності є межа — смерть тіла, без якого душа не може взяти зброю. Тож, хто може зупинити це? Три фактори:
— наступальна зброя має бути надана безапеляційно, сумнівів, без дискусій і торгів;
— війна має змінити територію;
— політики мають закласти в страшний кошторис перемоги власне життя, фізичне.
Тільки за дотримання таких факторів, усе вище описане стане психологічним есе.
Та, допоки цього не сталося, шанс, що цей допис стане прогнозом майбутнього Європи неймовірно зростає.
