Нотатки психолога: ти подобаєшся мені, тому що …війна
Війна та її наслідки не мають короткосрочного терміну зберігання. Цей термін у кожного свій. Значення має лише одне — тривалість забування війни пропорційна пережитій втраті. Тож, будуть жити цілі покоління втратою у війні.
Та сьогодні хочу поміркувати з приводу втрати, яка об’єктивно не може бути прирівняна до смерті близької людини, але у проживанні буде мати таку ж драматичність, ймовірно, тривалістю в життя. Йдеться, про ті багаточисленні розлучення, які потихеньку починають виявлятися і проростати в «теплицях сердець» міст і сіл країни у війні.
Говорити будемо про кохання мимоволі, під прицілом автомата, чи очікуваннями від ураженнями з неба чи то коли впаде бомба, дрон чи надлишок розбитої ракети ППО. Кохання під прицілом…
Для початку варто відповісти на три питання:
- Звідки з’являється закоханість у війні?
- Чому закохуєшся навіть якщо все добре в стосунках, шлюбі, сім’ї?
- Чи це є те істинне кохання чи призрак війни, який колотить серце і вщент зпалює душу?
Звідки? З глибокої прірви втраченого права на мрію. Будь проклята війна! Вона усіх нас зробила сиротами втраченої частини нашого життя — права на мрію, фантазію, уяву, помістивши нас в підвал очікування своєї участі, в якій право на вибір не належить тобі самому.
Чому? Від гнітючого рвущогося із глибокої глибини тебе самого страху втрати тих, кого любиш, дорожиш. Саме цей, з холодком в долонях і з вонючим потом страх і є основою до появи закоханості, яку не страшно втратити і яка дає іллюзію забуття.
Це любов навіки? Ні — це призрак війни повзе в твоє життя, залишаючи пристосування до умов виживання з елементами гострого кохання, як бунту революції у самій резервуаціі війни.
Тож, чи буде це кохання жити опісля війни?
Шансів не мало. Можливо та ймовірно.
Та чи принесе воно забуття від війни? Ні! Почуття провини, яке як годинник застукає опівночі після оголошення перемоги, мальвою буде квітнути в серці, навіть взимку.
Та все ж таки, чи можна вберегти любов у війні? На це питання відповіді однозначної не знайдемо. Є декілька ймовірних варіанти.
- Розлука. Коли ви сіли в потяг, чи в авто і поїхали — все годинник розлуки почав свій відлік. Спочатку буде шок від війни, потім тяжке відмивання. Згодом, звичка бути без нього/неї. Потім пригнічення образу. І в цій точці з’являється потреба — оновити образ і все почати знову, з нуля. З того перону чи з закритих дверцят авто. Тільки вже з іншим/іншою, не з тим/тою, кого провів. Втратив…
- Пригнічене тіло. Тіло ще довго буде памятати радість першого дотику. Воно як справжній хранитель любові довго буде протистояти заміні… та згодом уступить, під впливом бажання знову відчувати і почати жити у вирі нових відчуттів. Воно ще довгий час буде в протистоянні з собою, порівнюючи запахи, дотики, відчуття і стогнучи буде примушувати самого себе забувати. Тіло буде плакати, проживаючи новизну і згодом далеко заховає спогади, ймовірно в хворобу чи психічний розлад.
- Втрачена емоційність. Вона тінню буде все життя нагадувати про враження, глибокі злети і страждати, що більше ніколи вже не станеться. Саме емоційність не дасть забути. Саме вона буде примушувати повертатися в минуле. Саме емоційність не дасть права повноцінного проживання нової любові.
Висновки одні. По можливості, якщо не на передовій, не у полоні, не в пеклі війни, а на її незримій території — не варто розлучатися, не треба. Берегти кожну мить разом! Пам’ятаючи, що все що може з нами статися відбувається не вчора, не завтра, а сьогодні. Якщо вас сьогодні не має — завтра може більше не прийти.
Хай буде проклята війна… простогне серце, позбавлене того, що було його життям десь там, в минулому, без війни.
