Ефект України, або роздуми про психологію здоровʼя українців у війні

Це лише точка зору, яка не претендує на визнання. Я висловлюю її як альтернативний погляд на все, що відбувається зараз в психологічному просторі життя українців.

Основне, що я вважаю за необхідне і доцільне – це висловити погляд на етнічні та національні особливості проживання українцями війни. Не з позиції встановлення діагнозів та прогнозів післявоєнних змін. А з глибокого переконання, що українці і психічно, і ментально здорові люди. Втомлені, виснажені, невиспані, з виплаканими очима, – але здорові.

Ця публікація зʼявилася не з моєї фантазії, а з очевидних фактів реальності сьогодення. Останнім часом чую багато висловлювань серед фахівців, що українці – як ті, які воюють, так і ті, які чекають їх під закритим для мирного життя небом, буквально всі приречені на травми та посттравматичний стресовий розлад. «Всі» – це ті, які залишилися і не вирушили до «карітасів» по всьому світу. Дискутувати з «визначними» не буду. Лише дозволю собі засумніватися в таких категоричних прогнозах і поясню чому.

Я проти тенденції і стратегії тотального діагнозу ПТСР українцям. Декілька аргументів.
Отже, я розумію ПТРС перш за все як психіатричний діагноз. Будь-який встановлений психіатричний діагноз вимагає згодом серйозних аргументів, щоби його зняли. Бо його ядро – це зміни психіки, що обумовлені змінами тіла, тобто змінами ментального здоровʼя людини. Йдеться про фізіологічні, фізичні ушкодження і, як наслідок, невідворотні втрати певних можливостей в житті людини. Для прикладу, механічне ушкодження голови може призвести до втрати памʼяті чи здатності тримати увагу. Або до тотального руйнування памʼяті чи сприймання – людина не зможе запамʼятовувати. Також, мають місце зміни в будові тіла та роботі його органів. Для прикладу, відсутність того чи іншого органу, частини тіла, чи втрата функції (зору, слуху та інші) – не буде більше ноги, руки.

Таким чином, коли є такі серйозні ушкодження, ПТСР – це адекватна реакція людини на них. Ключове слово – реакція. Та не кожна реакція є реакцією патологічною, такою, яку можна назвати ПТСР. Реакція відторгнення. Коли людина повністю втрачає адаптацію, соромиться та уникає власного видозміненого тіла, свого соціального статусу та місця. Починає безпідставно агресувати на реальність, в якій вона сама вже стала кардинально іншою. Зі статусу здорової людини перейшла в статус інваліда. І коли при наявності усього комплексу реабілітаційних заходів симптоми психічного реагування відторгнення залишилися без змін. У такому випадку йдеться про руйнацію психіки людини, її розщеплення. Як наслідок, обовʼязковий медичний супровід з можливим тимчасовим перебуванням у відповідних закладах чи пансіонатах. Тоді, беззаперечно, йдеться про ПТСР.

Реакція проживання і прийняття. Якщо ж людина, яка отримала втрату функції чи втрату частини тіла, для прикладу зору, чи органу (ноги, руки), починає влаштовувати своє життя з урахуванням цих життєвих змін, приймаючи ці втрати, тоді ні про які ПТСРи не йдеться. Так, будуть загострення психічних станів та реакцій, притаманних кожній людині, але ці стани не є руйнівними для психіки. Згодом, прийнявши нові реалії життя і себе в цих реаліях, людина почне новий виток власного життя.

Реакція втоми. Також, варто не забувати, що перебуваючи в дистресі, люди просто втомлюються і їм треба довго відновлюватися. В такі відновлювальні періоди психіка втрачає звичний спосіб регуляції і починає демонструвати соціально непривабливі форми поведінки, наприклад алкоголізм. Але це також ще не привід встановлювати діагноз ПТСР. Це серйозний привід зайнятися ментальним здоровʼям. Лише за умови, коли симптоми залишаються й загострюються, можливо розглядати ймовірність цього діагнозу.
Тож, ПТСР – це діагноз, встановлення якого залежить не лише від пацієнта, але й професіоналізму того, хто його встановлює. Варто бути обачливим.

Я не вважаю, що всі українці «проваляться» у війну чи зникнуть в ній емоційно.
Значна кількість фахівців, особливо закордонних, демонструє песимістичний погляд на психічне здоровʼя та психологічне благополуччя українців у цій війні та після її завершення. Ймовірно, такі прогнози можуть мати місце, за винятком одного – існування суттєвих кроскультурних відмінностей українців від інших етнічних груп, націй та національностей. Згадаємо, що 200 років поневолення ордою не стали приводом для знищення українців, а навпаки, призвели до повного визволення та збереження власних мови, традицій, культури та історії. Тож, перш ніж стверджувати, що українці будуть жити в стражданні і травмах, що зростуть показники асоціальних дій – це питання, яке ймовірно залишиться без відповіді. Бо, здобуваючи свободу від осатанілого ховраха з мільйонами людей, які вже втратили людяність, які деградують в бідності, алкоголізмі та наркотиках, з розуму не з’їжджають, а навпаки, до розуму повертаються. І не потрібно прогнозувати нам бідність. Українці ніколи особливо благ від держави не отримували, а заробляли самі.

Я відстоюю позицію, що українці творять своїми діями новий стандарт людського життя.

Так, я глибоко переконана, що тримаючи оборону вже пʼяту сотню днів, працюючи на фронт без тилу, бо оте осатаніле очманіло від власного зла і, вдавившись кровʼю українців, вже почало пити кров своїх рабів, українці показали світу мужність та військову тактику, яку будуть вивчати сотні років поспіль. Народжується нове покоління людей, здатних оберігати територіальну цілісність та неподільність. Варто ці аспекти тримати під пильним поглядом, а не приписувати прописані істини, що втратили свій сенс. Бо психіатрія і війна українців – речі несумісні, протилежні й ніколи не будуть мати нічого спільного.

Єдине, що буде важливо для українців – це втрата закоханості у своїх керівників та припинення їх звеличувати. Бо якщо цього не відбудеться, тоді все, що зараз має сенс, втратиться, і українці зникнуть в фільтраційних таборах, гулагах, концтаборах. А те, що залишиться, ніякого значення й інтересу викликати не стане. Отже, чи в ПТСРі, чи в травмі, манкурти та колаборанти на таке не хворіють, бо в них зникло те, що могло відчувати біль. Люди-тіні.. та про них згодом.