Я живу в Україні.
Переживши досвід вторгнення, втечу, ностальгію, заборонивши собі думати, я серцем, повернулася в те місце, в якому живе моя душа.
Проживши життям спокійної європейської реальності я «закрила» для себе певні питання і, зрозуміла, що ідентифікація за національним признаком – це не просто набір типових характеристик поведінки, звичаїв, ритуалів та обрядів, а темна сутність твого єства, яке діючи, виборів дає не так багато. Точніше не дає. Ти просто або вмираєш десь, повільно. Або повертаєшся туди, де ця ідентифікація, не залежно від твого розуму, почуттів, моралі, свідомості – починає жити, підсилюючи тебе навіть там, де шансів на життя зовсім мало.
Я не буду описувати глибинні переживання дороги на роботу і увечері назад. Скажу лише одне, що за все своє життя я не спостерігала і не бачила стільки краси в узбіччях дороги і такій неймовірній красі київського неба, розмальованого сюрреалістичними архітекторами в останні десятиліття.
Споглядаючи київське небо вранці, я уявляю якою жагою горить путло, щоб отримати його, і здригаючись від цієї думки, їду до своєї, такої дорогої усьому моєму єству, роботи. Особливо зараз я приймаю безапеляційно її важливість для всіх, хто тримає пронизане кінджалами і цирконіями небо на собі…
Писати не хотіла. Все з часом втрачає свою гостроту і свій сенс. Я дійшла до висновку, що страждати на сторінці фейсбука чи інстаграма вже не має сенсу. Бо поряд з фотографіями загиблих публікуються різноманітні, як на мене, і при іншому розкладі життя непотрібні речі, а зараз і по давно. Кому яке діло, особливо коли сидиш під обстрілом, хто і кого десь там за тридевʼять земель відсертифікував. І навіщо це тепер?
Та таки хочу написати про те, що умовно назвала би психологією гібридної війни Z, яка на мою думку, все більше нарощується за обертами як в Україні, так і в усьому світі. І мої дописи в фейсбуці можуть підтвердити мої переживання з цього приводу.
Психологія гібридної війни Z в дії проти України, на мою думку, має декілька стадій:
Тож, геноцид – основна форма комунікації Z з Україною на тепер.
Геноцид воно, Z, доводить до досконалості. Адже цих два роки показали, що від ґвалтування, кастрації, доведення до смерті в надсадистичний спосіб насилля, катування мирних і полонених, відверта позиція перевертня в інфопросторі, все це не межа жарстоктсті від Z і його проекту публічного насильства – руZького міра.
Та зараз, в своїй комунікації з нами, українцями, Z використовує обстріли, повномасштабні нічні і денні довготривалі як форму насильства, яка, на мою думку, має віддалену перспективу. Сутність якої не стільки в спіпідкоренні, ні, а в отриманні задоволення і вже не від наших страждань, а від власної жорстокості і досконалих методів отримання насолоди від неї.
Та біда в одному, ми не стогнемо. Зціпивши зуби від болю. Ми тепер стимулюємо їх тим, що назавжди стираємо їх з нашої ідентичності. Точніше – саме зараз, сидячи під обстрілами і будучи повністю незахищеними ми назавжди їх усіх, із світу Z стираємо з етнічної памʼяті, мислення і мови. Ми перемагаємо. Поки так. Чому? Бо не їмо своїх дітей як в 30-ті і не здаємо своїх, щоб вижити.
Нас усіх не вибʼють, а ті, які залишаться тут на нашій землі, після усіх стадій активності хворої уяви Z, ніколи в житті не тільки не протягнуть руки. Ні, вони пройдуть крізь них і підуть далі. …росія зникла. Тепер є лише Z.
