Похапцем я припаркувала авто і побігла на вхід до торгово-розважального комплексу, щоб встигнути на перегляд документального кіно про тварин у війні.
Вразило те, що до війни не мало би жодного значення. Буквально переді мною пробігла пара молодих людей. Вона – в короткій до дупки спідничці. Він – «сфабрикований» сучасними досягненнями спорту і фізкультури та, думаю, не без участі сучасної хімії, «омужнілий» тілом типок. Буквально перед моїм обличчям він відкрив двері їй, лишивши під хитання самозакриваючихся важких дверей, мене по ту сторону. Будучи і так в напруженні від очікувань перегляду, я зовсім на глибокому несвідомому рівні, прожила жах, а що буде, коли тих, хто там, на межі світів, не стане зовсім. А це, яке пробігло переді мною, зовсім не в реальності життя… На жаль, але ми маємо страшну етичну біду в Україні. Де уявний вимір одних, живе лише за рахунок здатності бачити реальність іншими.
Далі, я забігла в зал і поринула в життя, яке проживаю вже третій рік поспіль. Та бачити його проекціі документального кіно, виявилося дуже важко. Я, вкотре, як під обстрілами, зрозуміла фатальність життя в Україні і глибоку прірву з тими, хто за прикордонним стовпом, по ту сторону цієї реальності. Саме тому, щоб не бачити своє життя. А просто проживати, я категорично не дивлюся кіно про війну в Україні. Моторошно…
Фільм був про страшне, невизначене і фактичне. Автор фільму психологічно толерантно і дбайливо до свого глядача, подав жах війни і життя в цьому жаху.
Без сценаристського акценту на гострі відчуття при перегляді. Без садистичного розбору на атоми переживання глядача.Без намагання створити надемоційний ажіотаж.
З глибокою прониклівістю до людської сили і мужності, було представлено долі людей, тварин і українських міст в тісному переплетінні жаху смерті і надможливостей життя. Все вражало в фільмі, та не нищило. Все проникало в серце та не рвало його на шматки. Кожен сюжет показував, у прірві війни, силу життя.
Лев з ПТРС. Кішка зі знищеного авіаційною бомбою будинку в Бородянці. Пес з Бахмута. Дівчинка, яка, втративши тата на війні, лишившись дитиною, переживає свою біду з псом з голлівудською посмішкою, другом загиблого батька.
Я прожила цей день досить гостро. З одного боку, мужність і сила Ізраїля, який сьогодні при охороні трьох могутніх держав пережив наймасованіший в своїй історії обстріл. З іншого – позбавлені захисту наддержав і їхніх есмінців українські діти, тварини, міста, що охороняють їхні батьки, зберігаючи силу, мужність при відсутності есмінців, які збивають цілі задовго до їхніх входжень в територію враження.
Ми під прицілом. Наші військові з рушниць збивають балістику. Наші діти сплять з тваринами, які були останні, хто бачив їхніх батьків живими. Наші жінки і чоловіки, які у війні, лікують і дбають про тварин з ПТСР.
Два світи поєднанні одним ворогом і одним прагненням жити. Та по різних розподілах світової підтримки і здатності бути мужніми.
Дякую за еміграцію тварин. Бо, як сказала одна із героїнь фільму, тварини – це право лишатися людьми, принаймні я саме так зрозуміла її слова.
А далі, йде війна…
