Думала, що хочу написати про минулий рік. Дуже хотіла зробити допис яскравим на спогади та сповненим сподівань. Вийшло щось таке…
Спостерігаю цікаву тенденцію. Українці, на мою думку, в сприйнятті реальності розділилися на декілька «таборів».
Ті, хто живе марафоном мрій про перемогу. Там реальність зовсім «відредагована» режисерами серіалів життя. Дорога з квіточками в пекло.
Є рефлексивні. Вони постійно перебувають в амбівалентності в ставленні до реалій життя. Одні – оптимістичні, шукають активностей та можливостей у цьому проміжку часу їхнього життя. Інші – скиглячі. Вони, постійно ниють та діють, варто віддати їм належне, у напрямку більш менш усвідомлення того, що відбувається.
Про тих, хто сидить на інфодопінгах та антидепресантах писати не буду.
Про страждаючих за кордоном – промовчу.
Тож, після обстрілу України в 180 цілей по живим цілям, вийшло лише ось таке…
Два роки поспіль суверенітет і кордони Україна тримає тілами і кровʼю своїх громадян.
Тіло народу стало стіною супротив тотального винищення. Це не безпрецедентний випадок. Росіяни завжди так вчиняли з українцями, забираючи у нас для початку мову, згодом винищуючи національну ідентичність. Таку процедуру вони робили упродовж століть. І знаєте, вони досягли, створивши рафінованого українця, якого жорстоко обізвали – хохлом. І не варто переконувати мене, що значення хохла інше.
Тепер росіяни пішли ще далі. Вони намагаються забрати у нас територію, щоби згодом зробити найганебніше – винищити нас фізично, без права на відтворення. Мордуючи до смерті наші тіла, згодом мріють розчинити те, що лишиться в міжнаціональному та міжетнічному коктейлі своїх, ганебних, отупілих, втоплених в алкоголі і уборних – росіян. Тож, їхнє завдання зрозуміле – вироджування їх самих – провокує насильництво над іншими як спроби виживання і ймовірно хибного, але відродження. Та це не так…
Ганебне вторгнення 2022 року назавжди викорінить ставлення до росіян як до стабільного партнера. Тепер – це ворог, хижий, підступний, жорстокий і нахабний, бо завжди все краде і нищить, де би не був. Нічого нового. Це світ знає, але, отримуючи девіденти і бонуси у вигляді корумпованої економічної експансії на них, забуває. Бо стає частиною цієї експансії і «тоне» в отриманих благах. Та, якими би не були солодкі гроші і блага, життя дорожче. Тож, коли росіяни почнуть вимагати покори, тоді буде саме цікаве. Бо всі зрозуміють, що попали в пастку. І тоді вони стануть нами, тими, хто своїм тілом створював щит, а кровʼю заливав цей щит, стоячи перед світом з протягнутою рукою.
На завершення.
Тепер в нас, українців, немає ворога. Є завдання утилізації лайна в людській подобі.
У нас не має друзів і партнерів. Бо у друзів і партнерів допомоги не просять. Вони її віддають самі, без принижень того, хто в біді. Є лише альянс по прибиранню лайна. Та поки, не спішать бажаючі «зайнятися продуктивним клінінгом».
Тепер, на третьому році стримування і оборони, ми вже не ненавидимо, не претендуємо і, практично, нічого не просимо.
Ми на порозі третього року військового вторгнення, займаючи оборону своєї території собою – не волаємо.
Ми, тепер живемо, під обстрілами. І, робимо свою роботу. Чистимо свою землю від лайна. А ви, партнери, страждущі там, за межами живої мішені в 180 цілей, вирішуйте самі, що робити далі.
