Існують розлучення, які відбуваються без взаємної згоди двох людей.
Вони не вияснюють стосунків. Не шукають винних. Не борються за дітей. Не ділять майно. Не зраджують. Не принижують і не погрожують. Між цими двома немає усього того, що супроводжує рішення двох людей розійтися. Вони розлучилися. Та це розлука, що настає внаслідок несвоєчасного уходу одного із партнерів з життя. Це — втрата.
Найскладніше вести саме такі випадки. Бо в них ти є не лише психотерапевтом, а всім своїм єством присутній на зустрічі з форматом незворотності, глибокої драми життя — несвоєчасна втрата найдорожчої людини.
Розпочинати роботу вкрай складно. Єдине що лишається — мовчання. Саме воно дає можливість говорити тому, чиє життя пройшло як короткометражний фільм з очікуваним і таким насвоєчасним завершенням — кінець.
Спочатку повідомлення, в якому чітко вказується причина — втрата. Це дається найлегше. Бо чим більше проговорюється слів, тим глибше занурення у прірву втрати і тим гостріше діє біль. І немає значення, коли відбулася втрата. Біль не зникає. Іноді він притупляється, та згодом нападає знову і знову.
Найболіснішим є образ. Образ того, кого немає поряд. Він, цей образ, ніяк не покидає. Він спалахує в свідомості, наче все що було є і нікуди не ділося. Цей образ дурить. Йому найскладніше відмовити. Він спокушує, кидаючи в безодню спогадів. В якій, перша зустріч. Перший погляд. Перший поцілунок. Перша дитина. Там все вперше. І все це таке живе і яскраве. Потім — туман. Мовчання в якому прориваються сльози. Бо це лише образ. І яким сильним він не був би — реальність сильніша.
Згодом, образ наче слабшає. Підсилюється звичка. Так, саме звичка не дає спокою і, на відміну від образу, змучує тіло. Бо так хочеться знову погляду. Дотику. Запаху. Хочеться присутності того, хто був усе життя і здавалося, що ніколи не покине. Тепер тіло змучується і спазмується, бо звичка відчувати присутність спочатку буде вимагати та згодом буде згасати, забираючи частину життя.
Відпустивши звичка, уступить місце стражданню. Саме в ньому зявиться мікс апатії, скорботи, глибокої тоски та печалі. Це страждання дає смисл в якому вперше зявляється усвідомлення втрати. У цьому стражданні основним буде він сам, той хто лишився і той хто втратив. Там, в епіцентрі цього страждання, він буде переживати приреченість самотності та неможливість хоча б на мить повернутися в минуле. В стражданні зявиться час, міра і межа, яка покриє все таємницею. Бо у страждання не існує ні свідків, ні глядачів. По мірі слабшання страждання буде зявлятися память.
Саме память дасть полегшення і притупить біль. Страждання стане формою любові, а образ далеко сховає її обєкт у серці. Память не бреше, вона лише нагадує і в цьому нагадуванні той, хто пішов, здобуває статус співбесідника. Стає легше.
Всі ці етапи проходить той, хто лишився один. Ні, йому не зрадили. Відбулося незворотнє — втрата.
Як складно йти від образу до памяті і нйстрашніше на цьому шляху — свідомість, бо саме їй належить нестерпна роль — зживатися з Реальністю, в якій ти вже один.
За глибиною і біллю переживань розлучення і втрата практично ідентичні. Бо переживати уявну втрату, в якій всі живі та здорові, не легше, чим пережити втрату, в якій все реально і, на жаль, без будь-яких сподівань на повернення.
<< Вернуться к списку статей
