Глибокий погляд, наче в самісіньку душу, в найпотаємніші її куточки, навіть ніде сховатися. Вона стійко його утримує, навіть якщо в ньому пробігає острах, що швидко змінюється зацікавленістю.
Тож ця зустріч назавжди запамятається, бо відчуваєш до себе неприхований інтерес та якесь неймовірне бажання з готовністю до усього, навіть невідомого.
… так вдивляються лише діти.
Моя зовсім юна Клієнтка завітала до мене разом з батьками аби побачити психолога і дещо, можливо, дізнатися, а можливо, й про себе розповісти.
Ми всі усілися і почали свої дорослі розмови, лишивши дитину робити те, що вважає за потрібне.
Та з усього запропонованого вона виявила бажання лише малювати.
Час від часу, працюючи над якимось лише їй відомим сюжетом, вона поглядала на нас та згодом, трохи замешкавшись, підійшла спочатку до тата, потім до мами, сіла біля обох і засумувала.
Оскільки вона здебільшого мовчала, а лише рухалася поміж дорослих, то я запитала, чому почала сумувати. Вона якось зовсім «по-дорослому» відповіла, що жаліє маму. Та з часом знову продовжила малювати.
Завершивши останні штрихи свого першого рукописного твору, вона звернула нашу увагу на себе і зовсім без потреби в запитаннях почала розповідати свою історію.
Про те, як вона ходить до школи, хто з нею грається і з ким спілкується. Незрозуміло, але таких чомусь виявилося лише двоє хлопчиків з класу.
Вона з посмішкою ділилася своїм життям, в якому бажане і дійсне гармонійно зливалося в одну чудову історію. Історію однієї маленької дівчинки-мрійниці.
Друга зустріч була зовсім іншою.
Дорослі і вона, маленька та чогось зовсім «доросла».
Її не потрібно було розпитувати, вона знову підійшла до фліпчарту і почала без запрошення і пропозицій малювати.
Тільки тепер вона малюючи розповідала про велике тіло (назвала його своїм), в якому живе зовсім інша дівчинка з її класу. Вона відмовляється з моєю Клієнткою спілкуватися і дружити. І що вона, ця дівчинка, говорить іншим, щоб обминали її. Що моїй
Клієнтці неймовірно хочеться подружитися з цією дівчинкою, бо і учитель досить гарно ставиться до неї. І найбільш важко, каже вона тоді, коли в цьому великому тілі ця дівчинка намовляє інших і ніяк від неї не можна позбавитися, бо вона живе у цьому тілі.
Вслухаючись в слова дитини, і помічаючи як швидко вона перегортає велетенські сторінки фліпчарту, додаючи нові сюжетні лінії в малюнок, в яких розповідає, що неможна бути такою великою і треба дати волю цій дівчині, що всередині мого веленетського тіла. І що ось вона вже не його частина. І що так легко бути без неї, і що вкрай важливо, щоб вона була можливо близько та не в цьому тілі…далі, наступна сторінка і зовсім інший сюжет, про те, з ким дуже хочеться дружити.
От і все!
Лише декілька зустрічей знадобилося, щоб віднайти і розшифрувати причину опасіння батьків.
Страх, яких був у тому, що дитина після школи без приводу влаштовує істерику і її не можна вгамувати.
І глибокий сум дитини, що її намовляє хтось, кого вона знає в обличчя і по імені. Що всі інші, однокласники, слухають того, хто намовляє. І що вчитель дуже любить того, хто намовляє. І що навіть якщо відбирають в неї іграшки то не жаль, бо ж хоч так та граються зі мною.
Тож з’єднавши всі ці дитячі сюжетні лінії, можна описати класичну картину буллінгу-намовляння, чи буллінгу-відторгнення-ігнорування.
Та біда в тому, що моїй маленькій дівчинці всього шість з половиною років. І вчиться вона в першому класі.
І йде в неї складна криза, і в цій кризі замість адаптації вона отримує зворотні дезадаптивні стимули.
І ніхто з тих, хто несе відповідальність за цю дівчинку в межах школи, а то й основний із них — учитель, навіть не помічає цього. Тож, чого варті ми дорослі, коли біля нас є драма життя маленької дівчинки.
І тоді, який він, буллінг, очима дитини, думаю, що це не цькування, і не ігнорування, і не відторгнення!
Це перше її самотнє страждання, в якому потерпає її тіло і тихо плаче душа.
<< Вернуться к списку статей
