Слідкуючи за змістом постів в фейсбуці, особливо вражає зміст тих, в яких автори відстоюють усіма своїми знаннями та досвідом, міри про безпеку, яку має мати маленький школяр, підліток-старшокласник на випадок воєнізованого вторгнення в Україну нашого амбітного сусіда.
Тож свою позицію розпочну зі спогаду.
…я школярка початкової школи в одному із маленьких міст України. Нас на праці вчать шити маски з марлі, а в якийсь день показують як одягати протигаз. Згодом було найстрашніше, на всю школу вила сирена, нас шикували і вели у підвал. Мене до сих пір ці спогади вводять в стан шоку. По тому я погано спала, боялась війни і найбільше – коли усі загинуть, то як я буду без усіх. Так, так – ви правильно помітили, я думала про смертельну самотність, але не смерть, бо у дітей, у їх внутрішньому світі концепт смерті, як внутрішня інстанція життя і не життя – відсутня. І саме тому, варто глибоко подумати над тим, що більше травмує дитину смерть чи пояснення про існування загрози її смерті її оточенням.
Тож, перша теза – проведення превенціі поведінки при нападі для дітей, розповідь як і коли, куди і з ким – це теза психологічної травматизаціі дітей, а не турбота про їх життя.
Чому? Варто пам’ятати, що юридична відповідальність дорослого за життя дитини до 18 років. Щодо психологічної відповідальності – це проблема дорослих і, дитині про це не варто знати нічого, поки ця загроза не настане буквальною, реальною.
Хай батьки і школа будуть плацдармами спокою і радості дитинства, а не об’єктами параноїдальних страхів людей, які функціонально мають турбуватися про дитину.
Наступна теза – воєнізовані дії. На сьогодні об’єктивним є факт володіння чіткою, достовірною інформацією. Свідомо виключаємо різноманітні способи і атаки інформаційної війни, яка зараз функціонує в світі як протидія гібридної війни, що триває в Україні не менш десяти років. І от тепер, «стоїть» наш сусіда у наших кордонів, стоїть вісім років, відхопив частину нашої території і от тепер ми всі боїмося. А в 2014 ніхто не боявся. Напевно ні! Бо усі ці рекомендації, методики треба було би зробити тоді. Тож, сьогодні вже йдеться не про профілактику, а загострення хвороби, яка давно стала хронічною. Ми втрати вже не менш 14000 наших співгромадян!!!
Що робити? Формувати перш за все у самих себе, дорослих, свідомі методи протистояння гібридним та інформаційним атакам і продовжувати якісно виконувати свої зобов’язання перед собою, світом і державою.
Тож, третя теза – що робити, коли нападе. На такий випадок є внутрішнє рішення кожного. Якщо ми маємо такі посили, то кожен має дійти до внутрішнього рішення – евакуюватися в статусі біженців чи лишитися. Все… та про це тоді, коли буде воєнізований наступ з використанням воєнної авіації. Та, таких дій навряд чи варто очікувати.
Варто знати, що сучасні стратегії розробників війни мають дві основні відмінності – захват території засобами найстрашнішої зброї – свідомості людини, яка знищує себе, свою державу, свою ментальність, з піною у рота відстоюючи смертельні меседжі ворогів.
Таких серед нас багато! Включіть телебачення, почитайте соцмережі і ви зрозумієте, що нікуди брати військову валізу, нікуди ховатися, бо автори гібридної війни вже давним давно отримують свої дивіденди.
Тож, давайте будемо свідомими, спокійними, з внутрішніми глибокими переконаннями де ми і з ким. І нічого боятися, нічого панікувати у прагненні свободи сумнівів не існує. І наші діти мають бути вільними від наших параноїдальних очікувань і страждань!
