Тема «виховання» настільки делікатна, що піднімати її зараз – досить складно і проблематично, оскільки безліч фахівців «перебувають» зараз у цій проблемі.
Читаючи лекцію, я мимоволі, дотримуючись питань слухачів (а це була аудиторія професійних, та й багатьох інших планів, людей), підійшла до виховання. Моє прохання дати відповідь на одне запитання викликало гостру реакцію слухачів і завело нас досить глибоко в суть людських стосунків та їх наслідків.
Питання полягало в наступному: виховання для дитини чи дитина для виховання?
Пошук відповіді перетворився на дискусію, бо досить складно було слухачам пояснити місце дитини в цій брилі тотальних виховних технологій, призначення яких у будь-який спосіб, але виховати.
Особливо гостро перегляд суті виховання стоїть зараз, в умовах тотальної психічної його дискримінації, при якій відсутнє право вибору між психозом і неврозом, бо те й інше стало засобом інформаційної блокади людської свідомості та мислення.
Таким чином і з’явилася причина для роздумів – що ж таке ВИХОВАННЯ СУЧАСНОЇ ЛЮДИНИ і в чому її призначення для подальшого життя.
Відповідь на це питання можлива з позиції пошуку результату виховання. А він, як відомо, знаходиться, на жаль, не В ДИТИНІ, а в тих, хто її виховує. Отже, відповідь вимагає також пояснення позицій, які визначають зміст виховання. Що стосується його результату, то його пошук у сучасних інформаційних системах представляє швидше лабіринт порожнечі людської мови, при якій дитина втрачена як можливість свів-існування з іншим.
Отже, що варто знати батькам про виховання для того, щоб самим “не винищити” свою дитину тотальною “сліпотою” та “гламуром”, та відповідністю ідеальним стандартам батьків та дітей.
По-перше, хороше виховання – це технологія роботи з психічною конституцією дитини та особливостями її становлення протягом усього життя.
Під психічною конституцією розуміються фізіологічні та фізичні передумови для формування психіки дитини. Як відомо, перевершити конституцію неможливо.
Якщо ми народжуємо дитину здорову, тоді конституція вимірюється досить високою пристосовністю, стійкістю та здатністю до зміни себе та навколишнього світу. Такій дитині не потрібна допомога. Їй потрібний відповідно організований простір для розвитку, становлення та життя. Важливо не заважати, а створювати умови для “перебігу розвитку”, порівнянного з конституцією. У цьому контексті виховання це супровід дитини у напрямі успішної соціальної інтеграції своїх можливостей, пов’язаних з її бажанням та циркуляцією психічної діяльності.
Якщо дитина з порушеннями розвитку, це говорить про досить слабку конституцію та низьку пристосованість до навколишнього світу. Швидше за все, така дитина не перетворюватиме навколишню дійсність, вона залежатиме від неї і тих умов, які ця дійсність надасть їй для розвитку та функціонування. У цьому випадку наше завдання швидше пошукове. Ми повинні визначити дефіцитарні зони розвитку, тобто ті, в яких дуже мало шансів досягти успіху у розвитку (наприклад дитина з порушеннями інтелектуального розвитку не стане фізиком-ядерником) і в максимально стислі терміни визначити ті зони, які вимагають негайного впровадження та впливу. Умовно, це компенсаторні зони, при яких розвиток здатний рухатися в міру наданих йому можливостей.
По-друге, виховання – це технологія формування саморегулятивної діяльності психіки дитини.
Деколи ми настільки захоплені реалізацією дитини в наших мріях, що забуваємо від’єднати реальність самої дитини від нашої уяви про неї. Виховання – це своєрідна “зона” входження у світ і слід враховувати можливості дитини, але з урахуванням її здібностей, а не наших фантазій та ілюзій щодо цих можливостей. Адже дуже часто ми вважаємо, що наші діти є геніальними, хоча вони самі навіть не підозрюють про це. Як наслідок, наші очікування не співпадають з баченням дитини себе самою та, її життя, за нашої наполегливості, перетворюється на справжній кошмар. Адже дитина так і не розуміє, чого від неї хочуть.
По-третє, виховання – це реальність, з якою дитина вибудовує стосунки.
Чим більше ми фантазуємо про нашу дитину, тим менше вона здатна входити в реальність і керувати собою в ній. Ми просто створюємо дитині штучний світ, тотально вкритий нашою тривогою-любов’ю. Адже реальність, яка є предметною, завжди підпорядковує собі.
Отже, чим далі ми від реальності, тим більше вона панує над нами. Світ речей і стандартів не орієнтується на індивідуальність. Його завдання – підпорядковувати і нав’язувати свої стандарти, які в сучасних умовах скоріше винищують істинно людські якості, аніж дозволяють людині бути.
<< Повернутись до списку статей
