…принцип пошуку визнання, або про дітей та їх матерів

Досвід моєї психотерапевтичної практики з кожним новим Випадком наводить на вкрай неприємний висновок: «…не кожна жінка, яка народила дитину, стає матір’ю».

Так, саме такими, вкрай невтішними висновками, я хочу з Вами поділитися.

Фізіологічний акт народження – це диво, яке за цілком незрозумілих обставин переживає людина. Я з повною відповідальністю у формулюваннях могла б позначити це диво як Таємниця “життя до життя”. У цій Таємниці жінка стає свідком дозрівання та розвитку у власній утробі дитини. І я глибоко переконана, що ця Таємниця ніколи не буде розкрита людством. Ми будемо наближатися до Неї, але будемо завжди приречені у здатності її відтворити. Іноді мені здається, що штучне запліднення – не що інше, як брак цієї Таємниці «життя до життя», де начебто все так прозоро і зрозуміло, а ось результат, як завжди, залежить від Іншого.

Кожну жінку «запрограмовано» на виношування дитини і, звичайно ж, на пізнання Таємниці «життя до життя». Однак, як показує досвід, думки про дитину та дитина в реальності можуть не мати точок дотику взагалі. Так, саме життя, література, мистецтво і, звичайно ж практика психотерапії стверджують, що є чимало жінок, у яких за умов досить активного статевого життя повністю відсутнє навіть «припущення» про можливість вагітності.

Наслідками цього є формування певних особливостей у любовному житті дорослих, які в дитинстві мали таку, назвемо «біологічну» матір, яка так і спромоглась встановити з ними психічний зв’язок. Звісно ж, йдеться про стосунки «мати – дитя».

Я не беруся сперечатися з класиками, які присвятили цьому питанню величезні праці, наукові експерименти та різні дослідження. Мій висновок буде таким – зв’язок із матір’ю присутній завжди і ніколи не зникає. Питання в тому, чи подарувала вона себе дитині настільки, щоб одного разу утворивши цей зв’язок, назавжди зробити її внутрішній світ джерелом її безпеки та життєвості. Або відмовивши йому в цьому – назавжди спотворила все те, що ми у буденному житті назвемо “любов’ю людей”.

Які наслідки відсутності матері в житті дитини як суб’єкта, що «дарує» власний внутрішній світ і вибудовує відносини спорідненості та єднання з нею з перших хвилин її життя?

Найбільше «вражені» основні концепти життя:

1. Кохання – це завжди страждання, в якому шукають хворобливу насолоду та страждальне задоволення. І найголовніше, ні від того, ні від іншого категорично не можуть відмовитись. Наприклад, стосунки в сім’ї вкрай деструктивні, з насиллям, з відштовхуванням, і хтось із двох усе це бачить і знає і, звичайно ж, не важко здогадатися хто, адже саме він категорично відмовляється в цьому собі зізнатися.
2. Знедолена сексуальність. Саме заборона на право бажати, що народжує надмірну приховану від себе агресію – є замінником сексуальності людини, як властивості насолоджуватися та отримувати задоволення. Надмірна агресія, а часом і садизм – основоположна стратегія ставлення до себе та світу. Вона тотально наповнює людину, і вона зводить всі взаємодії та комунікації або до садизму до іншої людини, або до мазохізму. Наприклад, жінка має стосунки з людиною, яка завжди завдає фізичного болю її тілу.
3. Невичерпна спрага статевих актів та постійне нарощування «різноманіття», що досить часто межують із сексуальними збоченнями небезпечними для життя.
4. Внутрішній страх перед істинними стосунками любові та досконалий спокій та прийняття будь-яких форм зневажливого та образливого ставлення до себе.
   5. Жертовність та глибоке «прилипання» до іншого, який хоч трохи дарує емоційну прихильність, турботу та близькість.

І, звичайно, у розпалі такого обговорення виникає справедливе питання – то хто ж ця жінка, яка народила дитину, але так і не відчула материнство?

Ви впізнаєте її:

– у надмірній, іноді до «блювотного рефлексу», турботі з оскалом на губах;

– у розповідях про досягнення своїх дітей, які виключають життєвість та буттєвість самої розповіді. Іншими словами – ця розповідь – не що інше, як набір її дій, вражень, мрій та бажань, але зовсім не про дитину;

– у відсутності звертання до дитини по імені. Це ім’я – як додаткове навантаження, яке дуже складно проговорити;

– у відсутності описів найцікавіших властивостей своєї дитини, очей (їх колір, вираз, яскравість та інше), рук (які пальчики, долоні), найзручніших поз тіла та всього, що стосується зовнішньої привабливості дитини. Вона цього ніколи не помічала, а на запитання про тіло власної дитини можна почути загальні фрази, порожні і за змістом і емоціями;

– вона не відчуває емоційної спрямованості своїх потреб на дитину, тому що ні емоцій, ні потреб щодо своєї дитини в неї просто немає.

Так, ми говоримо про фізичну та соціальну присутність цієї людини в житті дитини, але ніколи не скажемо про психічне відображення та сприйняття цією людиною своєї дитини, тому що таким жінкам не властиве сприйняття з місією материнської прихильності, турботи та любові до власної дитини, виношеної у своєму утробі.

І на завершення. У старості ці жінки не тільки не змінюють свого «відношення» до вже дорослих дітей. Навпаки – вони продовжують їх пригнічувати, використовуючи дієслова та порівняння з минулого часу, намагаючись довести їм, своїм «емоційним сиротам», що вони так нічого й не досягли. І навіть, стоячи перед вхідними дверима в смерть, вони не бояться свого відсутнього погляду на своїх знедолених дітей.

<< Повернутись до списку статей