Якось, в одній дискусії, пояснюючи відмінні риси насильства в політиці та в сім’ї, я вказала форми відносин, за яких певні дії агресивного характеру не вважаються насиллям. Наприклад, коли ми використовуємо при розмові з нашими дітьми-дошкільнятами таємничий дотик до попи. У відповідь мені заперечили, виставивши досить вагомий контраргумент – “ти пропагуєш насилля”. Саме тоді я ще раз переконалася в тому, що, використовуючи ту саму мову, ми не завжди можемо перебувати в одному її смисловому «просторі». Тобто не так важливо, кому ти кажеш. Важливо, що те, що ти говориш, є доступним у розумінні його сенсу та значення для тих, хто тебе слухає. Що ж до пошуку сенсу і значення «психології насилля», важливо розвіяти містичне розуміння про насилля, чи, іншими словами, уточнити, що саме вважається насиллям.
Насамперед звернемося до найважливішого інструменту функціонування насилля — виховання.
Мені дуже хочеться використати у цьому контексті метафору «у насилля дитяче обличчя». Адже суть насилля полягає у так званому “програванні”, тобто повторенні раніше пережитого, чогось незворотного і тому жахливого. Так, придивившись до людини, яка відтворює насилля, точніше до її обличчя, ми побачимо безвихідь маленької дитини, що ховається за гримасою уявної влади і всемогутності, дитину, яка, завдаючи біль самій собі, намагається відіграти дії того, хто ґвалтував її саму (і не важливо в якій саме формі це відбувалося – мовній, сексуальній, емоційній, поведінковій чи найважчій – маніпуляції безпекою та довірою).
Сум і безвихідь у тому, що це «програвання», із залученням інших, спрямоване проти себе самого. Про це давно писав Фрейд, звертаючи увагу на дію «вимушене повторення», що виражається у дитячій грі. Отже, розглядаючи насилля, необхідно позбутися міфу, що «насилля – це позиція». Жодної позиції в ньому немає, але є уявна спроба дограти те, що було неможливо пережити колись. Таким чином, реальність насилля – це виснажлива спроба забути те, що не піддається забуттю.
Адже саме болючі спогади пережитого насилля колись і є тією частиною себе самого, яку треба винищити, зробити не існуючою, зниклою. Підтвердження тому закономірність – “нічого з того, що колись з’явилося в психіці, не зникає”; воно або не актуальне, або забуте, або заховано подалі «геть з очей».
Саме «живучість» насилля в уяві людини і відтворює міф про тотальний жах і завмирання, страх і безвихідь при зіткненні з насиллям. Але це лише початок. Адже в насиллі приховано дві основні його закономірності: отримання задоволення (насолоди) та нерегульоване бажання його відтворити. Ось тут ми й підходимо до дуже важливої деталі – насилля завжди пов’язане зі стимуляцією, яка є невчасною. Важко? Так! Адже психічне насилля — це незворотна шкода особистості людини, особистості, яка була «перевернута» саме несвоєчасною стимуляцією.
Тому реальність насилля – у незворотному порушенні розвитку дитині, яка спотворює значення любові і стратегію її відтворення на всьому її індивідуальному життєвому шляху. По суті, знищено гендерну ідентичність, залишивши за собою лише жалюгідну подобу статі.
І варто таки повернутися до виховання. Ще один міф про насилля – «відсутність виховання у сім’ї». Для мене важливо розділити два важливі аргументи виховання: перший – виховання – це лише технологія; друге – виховання виключає дитину як суб’єкта. Але чи завжди таке?
Будучи універсальною технологією, виховання вимірюється «широтою» застосування. Тобто, що ширше «поле його споживачів», то більше воно (виховання) є агресивним по відношенню до індивідуальної картини розвитку та шкодить йому.
Якщо ми проголошуємо, що основна мета виховання – «дитина», то слідуватимемо так званому ідеальному «зразку» виховання, а це, на жаль, суперечить природній природі розвитку дитини.
У такому разі дитина для нас із суб’єкта (що потенційно володіє свідомістю і волею) перетворюється на «об’єкт», і об’єкт ідеальний. Ідеалізуючи, ми наділяємо його досконалими якостями, які не відповідають реальним характеристикам. Саме бажання бачити наших дітей успішними, бездоганними та героїчними сприяє цьому.
Але, як свідчить практика будь-якої ідеалізації, «гарний ідеал – це умертвлений герой». І саме в цьому цьому – непоправна шкода виховання, оскільки за масштабами наслідків життя дорослого немає більшої травми, ніж травма виховання.
Як наслідок, «психологія насилля» та витоки самого насилля визначаються не так можливістю подолати, скільки неможливістю змінити травмоване досвідом Его людини, яка як засіб пошуку джерел самого себе, обирає «відігравання» глибоко витісненого власного горя — горя маленької дитини з втраченим «дзеркалом» своєї особистості.
Отже, реальність насилля – це втрачена дитина, тотально ідеалізована своїми батьками.
<< Повернутись до списку статей
