“… хочеш чи не хочеш – доведеться…”
Саме з цією думкою я покинулася одного ранку. Я, зовсім не зосереджуючись на своїх почуттях та сприйняттях, виявила, що ця метафора розпочала новий виток у моєму житті – виток, у якому мій світогляд, мої знання, мій світогляд і навіть моя відпустка, іншими словами, все, що було суто моїм власним – усе це зараз невидимою ниточкою пов’язане з поняттями армія, кордон, вторгнення. І з гірким присмаком від усвідомленої внутрішньої риторики я сказала собі – ось вона, гібридна війна.
Два роки тому я написала статтю про гібридну війну в Україні. Потім, завершивши останнє речення, я дійшов висновку, що все, що відбувалося в Україні в той час, було не що інше, як перші плоди гібридної війни, яка була виявлена і проявлена у 2014 році, але розмножувалася та пускала своє коріння значно раніше.
І що ж? Я подумки констатувала той факт, що навіть з таким обережно-бережливим ставленням до інформаційного простору своєї країни я таки стала гібридним “відростком”?! Адже моє мислення відверто кричало мені, що за таких умов плани можуть бути зовсім не такими, які були визначені, не в тому місці та не з тими. Конвульсійно мої думки повернули мене до слів мого племінника, який дуже любив відпочивати в Одесі. Дитяче напівнадривне розуміння війни та запитання: “… ми не будемо там відпочивати?”, і мої сумні відповіді, мовляв, не сумуй, поїдемо до дядька Ердогана. Я говорила дитині нісенітницю.
Раптом я з болем усвідомила, что зовсім не готова до евакуації. “Та й немає куди тікати”, підтримувала я подумки самонавіюванням своє цілком безвихідне положення.
Потім думки наповнились глибоким переживанням того, що діти хворіють на омікрон. І стало зовсім сумно від однієї думки, що тепер я не можу бути спокійною та врівноваженою, а варто було б.
Що ж, скажите ви, багато риторики, а де ж сіль істини. Узагальнюючи, можу впевнено стверджувати:
– ГІБРИДНІ ТЕХНОЛОГІЇ руйнують внутрішню стійкість та підривають довіру до себе. На місці внутрішньої сили та ставлення до самого себе з’являється невиразне почуття апатії, туги, порушується функція прогнозування та планування, спостерігається забування та неприйняття, підвищується конфліктність без приводу.
– ГІБРИДНІ СПІКЕРИ! Буквально чекають на свого пана, розряджаючись в емоційно-садистичній риториці, знецінюють усе те, що є їхньою проданою та перепроданою батьківщиною. Вони повністю утвердилися у своїй примітивності та вольяжності по відношенню до інших, інакодумців.
– ІНФОРМАЦІЙНІ АТАКИ проектують збудження найдієвішого механізму несвідомого мислення людини – дитячу віру, – в якій, як у дзеркалі, піднімаються всі дитячі нездійснені надії. Прилипаючи до інформаційно-людського бруду, вони наповнюють міксом почуттів, реакцій, хаотичних дій і ведуть до уявного виконання всіх внутрішніх непотрібних та негативно забарвлених помислів кожного. Від покупки тонами гречки та, завершуючи, безглуздими покупками нерухомості там, де ніколи не планував її мати.
– ГІБРИДНІ ПЛАНИ постійно демонструють щось неконтрольоване та потребують рішучих дій та своєчасних рішень. Сіють паніку та страх. І на останок. Одурілі від цього всього, МИ, усі ті, хто живе в епіцентрі країни, яка зображена на всіх обкладинках світових видань, переживаємо якийсь незрозумілий драйв, що нас таки побачили, про нас заговорили. І відчуваємо при цьому всесвітню порожнечу від думки, що щось робити треба нам, а не їм, що їхні діти не ставлять питання, чи заберуть Одесу, а їхні можновладці лише дискусують – чи варто підтримати ось цей маленький п’ятачок всесвіту, що збожеволів.
Що ж, спроба від’єднати гібридну війну від свого внутрішнього світу, в якій програти самому собі дуже велика ймовірність – це один із найдієвіших механізмів самозбереження, проте доступний він не всім.
<< Повернутись до списку статей
