Коли в 2016 році після затяжної, вкрай виснажливої і неймовірно важкої онкології, помер мій татко, знаєте чого найбільше боялася я – прокинутися зранку і усвідомити, що його не має. Що зараз я поіду в морг і почну оформляти документи смерті мого дорогого татуся. Я пам’ятаю, як в Києві я сдавала його паспорт і випросила в фахівця відповідної служби віддати мені фото. Бо заходила я до цієї установи з паспортом свого татка, а вийшла з довідкою про його смерть. Я пригортала до себе його фотографію з утилізованого паспорта і усвідомлювала, що я не знаю як буду жити далі і що буде з моїм життям після цього уходу. Господи, як це важко не знати хто ти, без такоі рідної і дорогої людини.
24.02.2022.
За тиждень до цього невідворотного четверга я зовсім не спала. Чомусь лягала не раніше 3 години ночі. І в середу, перед тим невідворотнім четвергом, запитала у чоловіка, як це мені важко буде, якщо почнеться війна, бо як я тоді виїду з міста, щоби попасти додому. Він мене заспокоїв, сказавши, що війна завжди починається на світанку.
На світанку 24.02.2022 я різко прокинулася не від будильнику, ні. Пікнув вайбер. Відкрила о 4.50, глянула, закрила. Побігла до телевізора – бомбить.
Розбудила чоловіка і сказала, почалася. Там, в 4.50 я втратила все, що тримало мене і зійшла в страшні внутрішні стани точки неповернення, точки Х. Це точка небуття в якій є невідворотність і повна втрата будь-якого управління реальністю в якій опинився.
До чого я вам це розповідаю? До того, щоб можливо комусь буде корисно зрозуміти, що втрата близької, дорогої людини і життя в війні мають схожі риси, але вкрай різні основи для проживання. Коли ми втрачаємо своїх хворих рідних ми втрачаємо емоційний зв’язок і відчуваємо незворотність. Не можливість доторкнутися, побути разом. Коли ми живемо у війні ми втрачаємо не емоції. Ні! Вони просто блокуються, капсулюються і, в заціпенінні, входять в страшну циклічність.
Ні, у війні ми втрачаємо розум. Конструкт нашого розуму «як жити». От чому концепції смерті і її проживання в епіцентрі війни не діють. Ми не можемо плакати! Війна страшна, бо не має сліз! Війна не плаче! Тож, коли ви починаєте плакати у вас гарні перспективи. Та якщо ви маєте сухі очі – це вкрай небезпечно.
У кожного своя війна. Свій внутрішній безмовний глухий кут! Своя розмова з Богом. Свої відчаї і ненависть до її автора. Та важливо пам’ятати одне, нам треба дожити до сліз і це буде наша з вами перемога.
В 2016 році, везучи додому ховати домовину свого батька я не плакала. Я не знала, що буде далі. 24.02.2022 я втратила повністю майбутнє, опинившись в точці неповернення. Неповернення до чого запитаєте ви? Неповернення до тої мене, яка переживала, за таке сьогодні вже зовсім незначне і пусте.
Тепер я переповнена агресією, ненавистю до отвариненоі рашки. І заплачу я тоді, коли уся вона, отваринена, з втраченою людською подобою, рашка. Уся вона зайде в ту темінь людського життя, з якої досихпір не вийшла я і мій нарід!
