“Вочевидь, що здатність говорити і знати значення слів як і здатність мовчати – це і є основне для людини”.
Стається так, що іноді, без власної на то волі, стаєш свідком чужої драми, в якій впізнається багато чого спільного для усіх нас…
Певні, гарні обставини, дали можливість опинитися там, де буваєш вкрай рідко – місцина де народжуються діти і проводять перші дні зі своїми батьками. Прекрасно те, що на сьогодні є унікальні можливості розпочати взаємодію обох батьків з малюком не вдома, а з перших хвилин його життя. То ж, місце це специфічне і реакції людські в ньому не стандартні.
Найбільш вираженою є, неймовірної сили, амбівалентність, якою переповнена мати. З тяжкими болями в тілі, ледь рухаючись, вона сконцентрована тільки на маленькому Всесвіті. Навіть кроки, які приносять несамовитий спазмований біль, ззовні вдаються легкими, не дуже переконливо, та таки впевненими і зовсім не скореними цьому болю.
Батько. Він теж перебуває в амбівалентному стані та його стан кардинально відрізняється від маминого. Амбівалентність батька балансує між зовсім не зрозумілим почуттям самодостатності та своєрідним “контейнером” матір-дитя. Складається враження, що батько сприймає їх як одне ціле і цим зберігає стан ейфорії, сконцентрованої на тих двох, які для нього значать, у ці декілька днів, щось надзвичайне. Як психотерапевт, я би назвала це надлишковим задаволенням, фантомом, який бере свій початок з глибин несвідомого і, здійснивши коло, повертається знову – в свою першопричину. Батько – це поклик природи, глибини та стану зрілості психофізіологічної конституції.
То ж, батьки стають глибинними, таємничо незрозумілими. Мами, навпаки. Чіпляються за реальність, викривлену болем, і починають змінюватися, навіть риси обличчя – зникає романтизм і зявляється мікс зрілості і тілесних страждань.
Так от на фоні цих неймовірних спостережень за людськими долями, ейфорією бігаючих батьків та глибоким заземленням матерів, виділяється зовсім інший сценарій, антипод класичним.
Вона. Має достатньо років, щоб не сказати що надмірно молода, але рухи, голос, реакції не відповідають віковим показникам тіла, дещо інфантилізовані, тінейджерські. Після, достатньо складної події, Вона не була вражена такими больовими симптомами, рухалася, як притаманно рухатися тілу без надмірних зусиль, долаючих біль.
Він. Має гарну статуру та надмірно напружене обличчя. Голос глухий, наче говорить і сам собі звук повертає. Він не демонтструє стандартного відношення до матері і дитини, настільки, що складається враження, що ця дитина живе з ним або все життя, чи ж навпаки – її не існує.
Він і Вона. Здається, що сполучник -і, слід прибрати. Треба не сполучник між ними, а крапка. Розмови стосуються вияснення стосунків. Не лунає ніжного звернення до дитини, а вона маленька, наче “розуміючи” все – мовчить, не плаче, не крекче, лише іноді напівтоном подає голос.
Вона – звинувачує, плаче, вмовкає, нападає, шантажує дитиною (це єдине місце де про неї згадується).
Він – пояснює, виправдовується, нападає, навіть наносить тілесне ушкодження Їй, вибігає з приміщення і знову повертається.
Він, щось довго пояснює. Вона називає його “нулем”.
Він – йде.
До чого все це і навіщо про це писати? Питання слушне. Та, слід вказати, декілька, на мою думку, катастрофічних речей, які властиві інфантилізованим людям і, які отримавши почесну долю бути батьками, так і не зрозуміли де вони, хто вони і для чого вони.
Як психотерапевт я описую явище істеричного психозу. В якому перебувають всі. Тільки одні – виводять напруження і починають “одягати” нові статуси, ролі, переживання, зміни. Інші – “руйнуються”, продовжують хаотично зникати у вирі насолоди, від якої справді набувають стану “нуля”. Вони вияснюють стосунки, тонучи в викривленому сексуальному екстазі (бо саме через нього здійснюють всю свою комунікацію і насолоджуються садистичними образами та звинуваченнями в бік один одного).
Щодо амбівалентності! Одним вона залишить найсильніші спогади, які згодом стануть трофеем, і подібно до барона Мюнхаузена, будуть постійно переповідатися. Інших – вона введе в гостру фазу, яка закінчиться незрозумілим чином. Чи то садситичним сексом, в якому будуть несвідомо карати один одного. Чи то довготривалим ходінням від і до. Чи розривом, який у цьому випадку найздоровіший спосіб.
Та, найсумніше – це про дитину. Для одних – це радість і оновлення життя. Для інших – фактична незрозумілість, в якій вони так і не зможуть стати іншими.
Він пішов. Не повернувся. Кинуте слово “ноль” стало крапкою, можливо, після якої не має вороття.
Вочевидь, що здатність говорити і знати значення слів як і здатність мовчати – це і є основне для людини.
Можливо, батьківство – це тоді, коли є секс та він тільки для двох. Це, коли є амбіції та вони у кожного свої. Це, коли можеш зректися своїх іллюзій, фантазмів, в чомусь зректися і себе – для дитини, яка живе з тобою певний час, а змінює тебе на все життя.
